дух народу

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

I n

1. громадянин, підданий будь-якої держави

2. pl співгромадяни, співвітчизники

3. амер. націонал (на відміну від повноправного громадянина)

- enemy nationals громадяни ворожої держави

- nationals of the country of residence громадяни країни перебування

- nationals of the country of the receiving state громадяни країни перебування

- nationals established abroad громадяни будь-якої країни, що проживають за кордоном

- nationals of a host country громадяни приймаючої країни/ держави перебування

II adj

1. національний, державний; народний, всенародний

2. національний; що відноситься до нації/ національності; що відноситься до якогось народу

- foreign national holiday національне свято репрезентованої країни

- national anthem державний гімн

- national calamity національне лихо

- national celebrations національні торжества

- national colours національні кольори

- national command

a) національні війська; війська держави

b) війська держави, що входить у військовий союз

c) національне командування

- national committee національний комітет

- national currency національна валюта

- national Day національне свято, головне свято країни

- national debt національний борг

- national defence оборона країни

- national defence committee комітет національної оборони

- national defence forces національні збройні сили

- national defence information відомості, що становлять державну таємницю

- national economy народне господарство; національна економіка

- national elections загальні вибори

- national emancipation національне визволення

- national emblem державний герб

- national emergency надзвичайне становище в країні

- national feelings національні почуття

- national figure людина, яку знає вся країна, видатний діяч

- national flag державний прапор

- national frontiers державні кордони

- national genius дух народу

- national government

a) центр; національний уряд; (на відміну від властей штату, США)

b) коаліційний уряд

- national holiday національне свято держави перебування

- national homeland батьківщина, вітчизна

- national income національний дохід

- national independence національна незалежність

- national interests національні інтереси

- national language національна мова

- national law юр. внутрідержавне/ національне право

- national legislation національне законодавство

- national liberation національно-визвольний рух

- national minority національна меншість

- national oppression національний гніт

- national origin(s) національне походження

- national papers національні газети

- national price level рівень внутрішніх цін

- national reconciliation національне примирення

- national referendum національний референдум

- national safety національна безпека

- national security національна безпека

- national Security Council Рада національної безпеки

- national self-determination національне самовизначення, самовизначення народу

- national service трудова або військова повинність

- national sovereignty національний суверенітет

- national spirit дух народу

- national strategics національна державна стратегія

- national tongue національна мова

- national waters внутрішні води

- national rights of the people національні права народу

- national chairman представник національного комітету партії (США)

- national convention національний партійний з'їзд (США)

- national security adviser радник з питань національної безпеки (США)

Костомаров, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького пов., нині Воронезької обл. - 1885) - укр. історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту (1833 - 1836). Захистив магістерську дис. з історії (1844). У 1845 - 1847 рр. - один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 - 1862 рр. - екстраординарний проф. Петербузького ун-ту. У 1860 - 1885 рр. - член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь докт. рос. історії в Київському ун-ті. Чл.-кор. Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського ун-ту (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях К. спирався на праці Максимовича, Гердера, ІПеллінга, ісп. романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, К. посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє укр. народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, К. не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності укр. людини. Цю настанову К. реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу І. сторіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу укр. етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами Κ.-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості укр. національної традиції та пафос згоди і любові - до людини і до Бога.

[br]

Осн. тв.: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864)та ін.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР - сукупність психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільноті. Уперше вивчення психологічних особливостей окремих етнічних груп здійснювалося Школою психології народів, що виникла в Німеччині в серед. XIX ст. Для означення специфічних психологічних властивостей того чи того етносу Лазарус і Штейнгаль, наслідуючи Гегеля й нім. романтиків, уживали поняття "дух народу". Дослідженню цього питання присвячено й фундаментальну роботу Вундта "Психологія народів", де розглядаються специфічні особливості глибинних шарів психологічного життя представників різних людських спільнот. У XX ст. дослідження Н.х. здійснюється переважно в рамках неофройдизму та націології. Юнг, зокрема, виводить наявність психологічних відмінностей народів зі своєї концепції архетипів, пов'язуючи їх існування з функціюванням у підсвідомому певних психологічних структур, що зумовлюють особливі поведінкові прояви і є спільними для представників якогось великого угруповання. Питання Н.х. найбільшою мірою привертало увагу народів, що зазнавали національного гноблення і для яких актуальним було виявлення всіх чинників, що впливали на перебіг національно-визвольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких уможливлюється досягнення національної незалежності і причини попередніх поразок, укр. мислителі - політики-державники, філософи, психологи, представники інших наукових галузей - звертались до особливостей укр. національної ментальності й психології. Од серед. XIX ст. в Україні бурхливими темпами розвивається етнопсихологія, основоположні ідеї якої сформульовані в роботах історіографічного та культурознавчого характеру (Костомаров, Липинський, Щербаківський, Липа, Чижевський, Мірчук, Крупницький, Ярема, Феденко). Філософські аспекти функціювання мови як чинника етнопсихологічних феноменів досліджувались у роботах Потебні. Безпосередньо проблемам національного характеру в межах етнопсихології як міждисциплінарного напряму наукових досліджень на укр. ґрунті присвячено роботи Кульчицького, Цимбалистого, Яніва, Шлемкевича та ін.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

1) народ, нация; племя

2) люди; население, жители

•

- People versus...

ПРОСВІТА/ОСВІТА - поширення і засвоєння наукових знань, навичок, культури взагалі. Ці терміни походять від поняття "світло" і тим самим споріднені з "метафізикою світла". Знання чи, ширше, дух як світло не є метафорою, дух - це світло в матеріальному світі. Подібну точку зору зустрічаємо і в філософії Шеллінга ("Система трансцендентального ідеалізму"). Саме цим пояснюється, що головним джерелом пізнання є зорові відчуття. Є певна відмінність між П. і О., а тому існують і два напрями їх втілення О. світа - це функція діяльності школи К. ожна людина і кожне нове покоління в певному віці проходять курс освіти, яка, отже, визначається антропологічними особливостями розвитку людини. В повному обсязі освіта поділяється на три види і періоди: початкова, середня і вища. Перша дає елементи знань, читання і письмо; друга - сукупність наукових знань про природу, суспільство і людину для орієнтації у світі; третя - зосереджує увагу на спеціалізації. На відміну від математики і музики, філософія вивчається переважно у вищій школі, хоча елементи її можуть подаватися і в середній, в курсах суспільствознавства. Відомі спроби читати філософію і в середній школі. Так, Гегель в нюрнберзький період свого життя і діяльності (1808 - 1816) читав у гімназії "Філософську пропедевтику", в яку входили головні поняття його вчення. Освіта і є засвоєння культури, в тому числі і філософської, в школах, гімназіях, вузах. П. має дещо інший характер Ц. е - освіта не поколінь, а цілих народів у певні періоди розвитку. Такі періоди називають Просвітництвом і звичайно згадують при цьому вік Просвітництва у Франції (XVIII ст.) як антифеодальну ідеологію та філософію. Але Просвітництво, як і Відродження, може бути у кожного народу. Так, в Стародавній Греції його функцію виконували софістика і софісти (філософи, ритори); в Стародавньому Римі домінуючою формою була популярна філософія (Сенека, Ціцерон, Епіктет та ін.); у Новий час - філософія просвітників XVII - XVIII ст. у Франції, Англії, Німеччині. Оскільки мета просвіти - сформувати певний світогляд в широких колах народу чи інтелігенції, така філософія набуває популярного і утилітарного характеру. Шпет ("Нарис розвитку російської філософії") розробив концепцію, згідно з якою в Росії і Україні вона завжди була не науковим знанням, а мораллю, проповіддю, світоглядом, мала мету просвітницьку, а не творчу, ставила завдання не формувати людину, а виховувати її. Цей недолік, за Шпетом, може вважатися і її достоїнством, бо вона зверталася не стільки до абстрактних побудов, скільки до людей. Академічна філософія може виконувати освітню і просвітницьку функцію через опосередковуючі ланки - навчальні заклади, товариства знання та ін. Прикладом може бути Київська філософська школа, яку очолював Шинкарук.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

1. n

1) душа; серце

2) рел. дух, душа

3) суть; невід'ємна властивість; основа

4) центральна постать; натхненник

5) людина, особа

6) нахил, потяг

2. v розм., церк.

збирати гроші напередодні дня померлих (тж to go a-souling)

* * *

1) душа, серце; peл. душа, дух

2) сутність, невід'ємна властивість, основа; символ, уособлення; центральна фігура, натхненник

3) людина

4) схильність, тяжіння

5) душа, задушевність (у виконанні музики, негритянської); соул ( стиль блюзу)

6) cл. дух негритянського народу; самосвідомість ( американських) негрів

7) соул, негритянська музика ( soul music)

8) негритянська кухня ( soul food)

Монтеск'є, Шарль Луї де (1689, замок Ла Бред, поблизу Бордо - 1755) - франц. філософ, есеїст. Був знатного походження (барон Лабреде); упродовж 20 років - голова парламенту Бордо; багато подорожував (Італія, Нідерланди, Англія). Одним із філософських підсумків його подорожніх спостережень була ідея про необхідність визнання різноманітності звичаїв, релігій, законів соціально-структурного впорядкування, географічних чинників, які зумовлюють своєрідність будь-якого народу й країни; отож і Франція не може претендувати на зверхність щодо інших країн. Гармонійне суспільство, вважав М., - це те, яке враховує усю сукупність чинників, що стосуються і власного, й усіх інших народів А. налізуючи походження суспільства, спирався на теорію природного права; доводив, що і в первісних суспільствах існувала нерівність, а також певні регулятиви щодо норм справедливості. В оцінці різних типів суспільного правління віддавав перевагу конституційній монархії, яка, на думку М., спроможна запобігти тиранії двох типів - одноосібного деспота та маси народу; з огляду на це, високо шанував англ. конституцію як "дзеркало свободи". Вірив в існування Бога та вплив Божої благодаті на обдарування людини здатністю до вільного вибору.

[br]

Осн. тв.: "Персидські листи" (1721); "Дух законів" (1748).

1) душа, серце; peл. душа, дух

2) сутність, невід'ємна властивість, основа; символ, уособлення; центральна фігура, натхненник

3) людина

4) схильність, тяжіння

5) душа, задушевність (у виконанні музики, негритянської); соул ( стиль блюзу)

6) cл. дух негритянського народу; самосвідомість ( американських) негрів

7) соул, негритянська музика ( soul music)

8) негритянська кухня ( soul food)

1. гражданин, подданный (какого-л. государства)

2. амер. национал ( в отличие от полноправного гражданина)

3. амер. спорт. турнир, состязание в масштабе всей страны

1. 1) национальный, государственный; народный, всенародный

2) амер. федеральный, относящийся к ведению центрального правительства ( а не к ведению властей отдельного штата)

2. национальный, относящийся к нации, национальности; относящийся к какому-л. народу

3. редк. националистический

4. (National) амер. ист. союзный, северный (во время гражданской войны 1861-65 гг.)

1)

а) приводить в движение, вести ( magnum agmen V); погонять, гнать (greges Sen; capellas V)

б) загонять ( pisces in retia PM); уводить (captivos QC, M); угонять ( boves L); уносить (praedam Pl, Sl, L)

в) приводить в волнение, волновать ( freta ventus agit O); изгонять ( membris venena V); шевелить, приводить в движение (a. carmine quercus V — об Орфее)

2) возвр.

3) преследовать, гонять, охотиться (cervos, aprum V)

4)

а) двигать ( stellae per occultum aguntur Sen)

б) направлять (carpentum per aliquid L); проводить (cloacam sub terram, v. l. sub terra L)

5)

а) метать (scintillas Lcr; hastam V); вращать, крутить ( fundam circum caput V); отбрасывать

б) испускать ( gemitus V); вбивать, вколачивать ( sublīcas Cs); вонзать ( stipitem per corpus Sen)

6) возбуждать, побуждать ( nova quaerere tecta V); доводить ( aliquem ad или in aliquam rem)

7) беспокоить, тревожить, мучить, досаждать, преследовать ( stimulis V)

8) делать, действовать, заниматься

9) замышлять, задумывать, затевать, иметь в виду, стараться

10) говорить, обсуждать (de aliquā re Cs, C); обращаться, беседовать ( plebejo sermone cum aliquo C); выражать

11) ( реже se a. Sen) поступать, вести себя, обращаться ( familiariter cum aliquo Sl)

12) pass. agi обстоять, касаться

13) осуществлять, вести; заведовать, управлять

14)

а) ( о времени) проводить (vitam ruri Ter; noctem quietam T; aetatem in litteris C)

б) pass. протекать, идти ( о годах)

в) поздн. в pl.

15) жить, находиться ( в том или ином состоянии), пребывать

16) преследовать в судебном порядке, обвинять, судить

17) юр. вести на суде, защищать

18) произносить или петь ( rnedicabile carmen VF); читать, декламировать ( cum dignitate ac venustate C); представлять, разыгрывать, играть (на сцене) (fabulam Pl, Ter, C, Pt)

19) imper. (преим. при imper. другого глагола) age, agite ну, ну же, давай(те), тж. ладно (уж), хорошо, пускай, увы, что же (intens. agedum, agesis и др.)

кара I

1. чёрный; вороной; брюнет; бурый (о верблюде, у которого только чууда (см.) чёрная);

кара ат вороной конь;

кара кой чёрная овца;

кара буура бурый верблюд (жеребец);

кара ала чёрно-пегий, чёрно-пёстрый;

кара чаар чёрно-пёстрый;

кара боз см. боз I 1;

кара тору тёмно-гнедой (о масти); смуглый (о лице);

кара көз чёрный глаз; черноглазый;

көздүн карасы см. көз 1;

2. силуэт, очертания;

алыстан бир кара көрүндү вдали (неясно) показался какой-то предмет;

булбулдан чечен бир куш жок, тырмактай-ак карасы погов. нет птицы красноречивее соловья, а величиной он только с ноготь; мал золотник, да дорог;

3. без примеси чего-л.;

кара кесек или кара мясо (без жира, хотя бы и от жирного животного);

кесерге карасы жок (о скоте, мясе) сплошной жир, очень жирный;

бир жеринде кара жок - бүткөн бою баары май фольк. (у перепёлки) нет нигде мяса, всё туловище её - жир;

кара шамал ветер без осадков;

кара суук сухой мороз;

кара токоч сухой хлеб (без масла, молока);

кара бороң см. бороң;

кара жарыш см. жарыш I 1;

4. перен. опора;

кара кылып отурган жалгыз уулум мой единственный сын, на которого я возлагаю надежды;

эзелден эркек бала жок, сенден башка кара жок фольк. у меня (до этого) никогда не было сыновей, (а потому) кроме тебя (у меня) нет опоры;

как талаада калып, көзүмдөн кара учуп отурат остался я (один) в дикой степи и остро почувствовал отсутствие помощника, спутника;

5. перен. письменность, грамота;

кара тааныбайт неграмотный;

6. что-либо скверное, отрицательное; ложь, неправда;

акка кара иштесе, өзү көрөт залалды фольк. если он на добро ответит злом, то сам пострадает;

кара көңүл или кара жүрөк

1) нечестный;

2) жестокий;

ак ийилет, кара сынат погов. правда гнётся, кривда ломается;

кара жоо коварный враг;

кара ооз бран. скверный, пакостный рот;

кара оозуңа кан толгур! чтоб твой пакостный рот кровью наполнился!;

кара балакет беда неизбывная;

кара мүртөз безжалостный;

кара сана- злоумышлять;

7. траур (по мужу); горе, печаль;

кара кий- надеть траур;

кара тут-быть в трауре, соблюдать траур;

кара аш этн. поминки в день смерти;

кара болбо не горюй, не печалься;

8. миф. злой дух, нечистая сила;

кара бастыбы сени? нечистый тебя задавил, что ли? (где ты запропастился?);

кара баскыр! или кара бас! чтоб тебя (его) нечистый задавил!;

9. виновный, обвинённый;

ак жерден кара болду он оказался без вины виноватым;

ак карасын текшерип разобравшись в том, прав он или виноват;

иши акпы, карабы - текшербеген он не разбирал, справедливо дело или несправедливо;

карасы бетке тартылды фольк. его вина (преступность, позор) начертана на лице;

10. крупный скот (лошади, коровы);

бир карасы бар у него есть корова;

калың берип, кара чачып алган катыны эле это была его жена, за которую он дал калым и щедро расходовал скот (на угощение);

11. ист. простолюдин;

кара калык простой народ, простонародье;

карадан тууган рождённый от простолюдина, простого происхождения;

кара орус ист. русский крестьянин;

кара дыйкан южн. крёстьянин-бедняк;

12. простой, безыскусственный;

кара сөз проза, прозаическая речь;

карып болгон кандырмын, кара жез болгон зардырмын фольк. я хан, ставший бесприютным, я золото, ставшее простой жестянкой;

кара алачык бедная юрта (см. алачык);

13. (в эпосе) простое, фитильное ружьё;

чын бадана торгой көз бараңдын огу батпаган каранын огу какпаган фольк. настоящий кованый панцирь - пуля пистонного ружья (в него) не проникает, пуля фитильного ружья (его) не пробивает;

14. ист. распространённый эпитет раба, рабыни;

тогуз кара кул, тогуз кара күң менен мал башынан миңдеп-миңдеп байге берилген устраивались скачки с призом в два раба, две рабыни и тысячи голов скота;

15. (часто в сочетании с калың I) множество, масса;

орчун кара кол большое, многочисленное войско;

үчүнчү салам айта бар калың кара элиме фольк. третий привет передай моему миогочисленному народу;

кара аламан, кара журт простой народ, народная масса;

16. южн. не покрытое снегом место в горах;

кара тартып в поисках не покрытого снегом места (напр. о горной. куропатке зимой);

жүрөгүндө кара жок

1) (о богатыре, скаковом коне) настоящий (по старым народным представлениям, у настоящего богатыря, а также у хорошего скакового коня сердце сплошь покрыто жиром; "чернинка" - непокрытое жиром место - считается дефектом);

атасы Садырдын жүрөгүнүн башында эки эли жери кара, баласы Доскулунун жүрөгүндө кара жок, баары да май экен фольк. у отца, у Садыра, на тупом конце сердца "чернинка" в два пальца (см. эли), а у сына его, Доскулу, "чернинки" нет, сплошь жир (т.е. сын превосходит отца в богатырских качествах);

туягында тура жок, жүрөгүндө кара жок фольк. (о коне) в копыте у него нет (излишне отросшей) стрелки, на сердце у него нет "чернинки";

2) на сердце у него нет лукавства;

катыкдын карасы ист. вира вдове за убитого мужа;

эртеден кара кечке с утра до поздней ночи;

кара шрифт жирный шрифт;

кара башыл киши человек, живой человек;

кара башыл кишини байгеге саяр ою бар фольк. у него есть намерение выставить в качестве приза на скачках живого человека;

кара көө южн. куколь;

кара таман см. таман 1;

кара күчкө см. күч;

кара кашка кедей см. кедей I 1;

кара желин см. желин;

кара борчо см. борчо.

кара- II

1. смотреть, глядеть; осматривать; обращать внимание; смотреть за кем-л., заботиться о ком-л.; ждать, ожидать;

асманды карады он посмотрел на небо;

жигиттин өзүнө караба, сөзүнө кара погов. не смотри на самого молодца, а смотри на то, что он говорит;

бала чоңоюп, ата-энесине карабай кетпейт ребёнок, став взрослым, не может не заботиться о родителях;

жер кара-

1) смотреть вниз; опустить голову, понурить голову;

катын эрди карайт, ар жерди карайт погов. если жена на мужа взглянет (намекая на нехватки. в доме), муж голову опустит;

жер карабай, ачык-айрым жүрөт он голову не вешает, ведёт себя бодро;

2) перен. быть пристыженным, посрамлённым;

жер карабасаңар эле болду хорошо, если вам не придётся краснеть;

абаны карай вверх, в воздух;

абаны карай атты он выстрелил вверх, в воздух;

эшик жакты карады он посмотрел в сторону двери (обратив внимание);

эшик жакка карады он повернулся лицом к двери;

мени карап глядя (именно) на меня;

мага карап

1) посмотрев на меня (не имея именно меня в виду);

2) направляясь ко мне;

ала караган алыска барбайт погов. кто лицеприятно смотрит, тот далеко не уйдёт (напр. о начальнике, неодинаково относящемся к подчинённым);

2. прям., перен. иметь направление;

базарга карай или базарга карап в направлении базара;

төрт дөңгөлөгү асманды караган машина (авто) машина, перевернувшаяся вверх колёсами;

жаңы ийгиликтерге карай к новым успехам;

3. принадлежать, быть в зависимости;

жер кимге карайт? кому принадлежит земля?

эл колун кара- быть в зависимостн от других, нуждаться в чужой помощи;

күн караган суукка тоңот, бай караган ачтан өлөт погов. кто на солнце надеется, тот замёрзнет, кто на бая надеется, тот с голоду умрёт;

4. (о жеребце) быть в ярости; покрывать кобылицу; (иногда о мужчине) оплодотворять;

айгыр бээни карады жеребец покрыл кобылицу;

айгыр карап, бээ тууган фольк. жеребец покрыл, кобылица ожеребилась;

эркек карап, катын тууп фольк. мужчина породил, а женщина родила;

5. с вспомогательными глаголами тур- или жат-

оставаться безучастным;

ал да карап турган жок он тоже не остался безучастным, не сидел сложа руки; он тоже принял свои меры, не бездействовал;

ал сени жамандап жатканда сен карап турасыңбы? он тебя будет хаять, а ты останешься к этому безучастным?

ал иштеп жатканда сен карап турасыңбы? он работает, а ты будешь сложа руки сидеть?

6.: бери карай с предшеств. исх. п. начиная от..., вот уже...как;

жүз жылдардан бери карай вот уже сотни лет как...;

буга карабастан несмотря на это;

тамакка карагыла прошу кушать (обращаясь к гостям);

караган түнү или караган түндө с предшеств. дат. п. в ночь на...;

үчүнчү мартка караган түнү в ночь на третье марта;

жашы он алтыга карады ему пошёл шестнадцатый год;

караганда по сравнению с..., сравнительнос...;

мага караганда сен жакшы билесиң ты знаешь лучше меня;

жашка карай в зависимости от возраста;

мындан ары карай впредь;

карап гана турарлык прямо загляденье;

карап ганатурарлык ат конь - прямо загляденье;

бери карачы послушай-ка (обращение);

муну карасаң! или муну кара! подумаешь!, вот ещё что выдумал!;

муну карасаңыз! скажите, пожалуйста!;

карап эле отуруп калдым я прямо опешил.

ир.

1. крепость; населённый пункт, обнесённый крепостной стеной;

Маргалаңдын башында Алоокенин чарбагы фольк. в начале (города) Маргелана крепость (хана) Алооке;

ачыгып чыккан арбаксың, бузулуп калган чарбаксың фольк. ты (не человек, а) изголодавшийся дух, ты крепостная развалина;

2. ограда вокруг сада, огорода, приусадебного участка;

3. фруктовый сад;

ынтымагы бар болсо, базары жүргөн чарбактай стих. когда (в народе) есть согласие, он подобен цветущему саду;

кайырдуу болсо элине, гүлдөп турган чарбактай стих. кто добр к своему народу, тот подобен цветущему саду;

чарбак тик- сажать фруктовый сад;

4. южн. шахматы (игра).

пригнать

1) приганяти, пригонити, пригнати (о мног. поприганяти, попригонити), догонити, до[і]гнати. [Пригнати худобу додому. На кільку суму баришівник дожене йому худоби, від такої суми платять йому процент (Франко)]. -гнать народу - нагнати людей. -гнать лес - плоти пригнати, справити ліс;

2) (примчаться) пригнати(ся), примчати(ся). [Пан, що було в його духу, пригнався (пригнал во весь дух) (М. Вовч.)];

3) см. Загнать (лошадь);

4) (прилаживать) припасовувати, припасувати, допасовувати, допасувати, пристосовувати, пристосувати, прилаштовувати, прилаштувати до чого, приганяти, пригнати, (в пазы) припазувати. [Дошки так припасовуються, щоб щілин не було (Чигар. п.). Мулярі тешуть цегли, допасовуючи їх до належного місця (Франко). Ніяк не пристосую дошки до стовпа (Чигир. п.)]. Пригнанный -

1) пригнаний. [Пригнана худоба];

2) загнаний. [Загнаний кінь];

3) припасований, допасований, пристосований, прилаштований до чого, припазований.

* * *

несов.; сов. - пригн`ать

1) приганя́ти и приго́нити, пригна́ти и поприганя́ти и поприго́нити

2) (несов.: примчаться) примча́ти, примча́тися; пригна́тися

3) ( прилаживать) приганя́ти, пригна́ти и поприганяти, припасо́вувати, припасува́ти и поприпасо́вувати; ( подгонять) підганя́ти и підго́нити, підігна́ти и попідганя́ти и попідго́нити

2316 θεός

▲ ключ.сл.

2316 θεός

▲ ключ.сл.

2316 θεός

▲ ключ.сл.